Учитель –
моє покликання!
Останнього весняного дня 1986 року, в селі Йосипівка
Ульяновського району Кіровоградської області народилась я – маленька українська дівчинка Валя.
Як потім говорила мама: «Мій маленький скарб». Дівча підростало, бігало,
гралося. Цікавими були для мене ігри: «у продавця», «в лікарню» або
«у школу». Ще до школи навчилася читати.
1992 рік.
Ось нарешті я першокласниця. Так цікаво було 1-го
вересня, коли шкільний дзвоник сповістив усім, що у школі розпочалися уроки.
Спливають у пам'яті ще й досі добрі очі першої вчительки
Тетяни Михайлівни Чирки. Часто згадую й Валентину Василівну Мельник, вчителя
початкових класів. Саме вона була для мене ідеалом вчителя, саме
вона надихнула мене обрати професію педагога.
А потім середня та старша ланка школи: там багато
вчителів, цікаві уроки з різних предметів, які запам´яталися на все життя. Випуск,
перші дівочі мрії… А далі..?
2003 рік.
Вийшовши за поріг улюбленої школи, відправившись в першу довгу подорож по стежинці
життя, я обрала собі професію вчителя. Вступила до Уманського державного
педагогічного університету
імені Павла Тичини. Здобувала
освіту вчителя початкових класів та соціального
педагога в закладах освіти. Надзвичайно
цікавими та корисними були лекції та практичні заняття в
університеті. Вчитися було дуже цікаво.
2007 рік.
Отримавши базову вищу освіту та здобувши кваліфікацію
бакалавра педагогічної освіти, вчителя початкових класів, соціального педагога,
повернулася до свого рідного села.
Розпочиналась моя трудова діяльність з посади головного
спеціаліста РЦСССДМ Ульяновської районної державної адміністрації. Продовжила
ще на рік і навчання у ВУЗі. У 2008-му отримала повну вищу освіту за
спеціальністю «Початкове навчання. Соціальна педагогіка» та здобула
кваліфікацію викладача педагогічних дисциплін, дисциплін вищих навчальних
закладів І-ІІ рівнів акредитації, вчителя початкових класів, соціального
педагога.
Та манили мене не стіни чиновницьких кабінетів, а гамірне
шкільне подвір’я, світлі і затишні класи. Не вистачало мені допитливих оченят
учнів...
2009
рік.
Ще зовсім юна, а вже педагог Йосипівської
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Протягом деякого часу, працюючи
соціальним педагогом, вихователем групи продовженого дня, відчувала себе
справжнім чарівником, відновлювала душевну рівновагу, налаштовувала на позитив,
вселяла впевненість в собі, дарувала сили і позитивні емоції дітям.
2014 рік.
Я – вчитель початкових класів.
Вчитель.... Як багато в цьому слові ноток гордості,
поваги й розуміння. Немає на світі нічого прекраснішого і
милішого, ніж професія - вчитель. З самого першого вступу на поріг школи
вчитель замінює найдорожчу людину - маму. Він стає всім для дитини:
наставником, прикладом для наслідування. Були і перші розчарування і перші сльози
радості від уроків, перше захоплення від того, що на тебе дивляться милі
довірливі діточки, які чекають від тебе чогось цікавого і нового. Не передати
того, які емоції заповнювали мою душу. Але наше життя влаштоване так, що ми не
знаємо, що може статися завтра... Мої старші
колеги стали мені справжніми наставниками та порадниками. Їхні щирі
слова, влучні поради допомагають мені зростати як вчителю.
У мене виросли крила. Щаслива, що працюю у школі,
щаслива, що її стіни мене зігрівають, дають сили в мої перемоги, щаслива, що
для своїх учнів я не тільки вчитель, а й друга мама, друг, засвічую в їхніх
душах сонечка, які осяюють їхню життєву дорогу. Мені цікаво з моїми учнями
радіти, інколи засмучуватися разом з ними, давати поради.
Професія вчителя не з легких. Вона забирає багато сил та
життєвої енергії. Зізнаюсь, що були такі моменти, коли запитувала в себе: «Чому
обрала професію вчителя? Могла знайти щось престижніше». А душа у відповідь:
«Ні, не змогла б, бо присвятила себе праці з дітьми, а вони – це світ добра і
любові, у ньому немає місця злу і ненависті». Ні на мить не залишає думка: ти повинна
бути взірцем, взірцем у поведінці, способі життя, відношенні до
звичайних явищ. Ти знаходиш у кожному вихованцеві щось хороше, проектуєш і
розвиваєш його, дотягуєш його до ідеалу. Віриш у цей ідеал ти і вони вірять
тобі. Бо ти - Учитель.
Найголовніше
не зійти з обраної дороги, якою ти пробираєшся зі своїми учнями крізь темряву.
І він обов’язково настане — сонячний, радісний, яскравий Світанок... Коли
заходиш у клас, а тебе оточують діти та наперебій намагаються розповісти тобі
свої новини, поділитися успіхами, відчуваєш себе дуже щасливою.
Я знаю: учителями не стають, ними народжуються. Хоча,
звичайно, учитель – це не тільки Божий дар, а й дуже відповідальна та
наполеглива праця і серце, віддане дітям.
Школа
- найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить - це
пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися і витрачати
час на порожнє, де кожен учень - це будівельник майбутнього, а значить всі
жителі цієї країни відповідають за майбутнє. Де весь час треба квапитися, ставати
цікавим для людей, що оточують тебе, залишатися цікавим завжди, дарувати тим,
хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння, квапитися дізнаватися про нове,
квапитися не запізнитися. Тому в цій країні уживаються лише найстійкіші,
найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші, найцікавіші
і найдивніші люди. І називають їх вчителями.
Але, щоб запалити, потрібно горіти самому, запалювати і
водночас самому сяяти. Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем,
потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш. Їх треба знати вздовж і
впоперек. Поважати і довіряти. Берегти «собори дитячих душ».
Свою сповідь хочеться закінчити поетичними словами Надії
Красоткіної:
Учителем не кожен може бути,
Не кожне серце вміє говорить...
Учитель лише той, хто вміє чути,
Окрилити, навчити і любить.
Тендітну душу ласкою зігріти
І добротою ниву засівать,
Безмежно, щиро цілий світ любити
І дітям усього себе віддать.
Немає коментарів:
Дописати коментар